В цю п'ятницю я знову була в школі з 1-в класом. Я дуже була рада бачити всіх дітей знову, а вони, в свою чергу, щиро посміхались у відповідь. Спочатку ми з колегою уважно прослухали уроки вчителя і  стежили за поведінкою дітей щоб більше про них дізнатись. Ми помітили в класі дівчинку яку до цього ще не бачили, адже вона хворіла і багато пропустила. Дитина дуже спокійна і тиха, як мені здалось, спостерігаючи за нею на уроці. Але коли ми до неї підійшли  на перерві дівчинка знітилася і "в жалась" в парту. На запитання "як її звати" вона відповіла неохоче і тихо. Ми сказали, що нас не треба боятись і намагались трохи поговорити з нею. Вона відповідала нам але не дивилась у вічі. Я не знаю чому вона нас боїться, але схоже навіть на перерві вона сидить за своєю партою і майже ні з ким не спілкується. Я ще поспостерігаю за нею і, сподіваюсь, зможу допомогти їй стати більш комунікабельною.
На жаль, цього дня я не проводила виховну годину, але я з радістю допомагала своїй колезі у цьому. Діти були в захваті від заняття моєї подруги і з радістю, в кінці уроку, віддали їй декілька своїх малюнків, які вони намалювали під час виховної години.
Час проведений з дітьми пролетів дуже швидко. Ми не з чулися як настала пора прощатись на дві неділі, адже у школярів починаються канікули (а як я скучила за канікулами=). "До побачення"-лунало звідусіль. Я знаю, що буду за ними скучити.
З нетерпінням чекаю нової зустрічі з класом.